Тепло іде на спад. Все менше теплих, а головне, не дощових днів. Велосипеди треба ставити на «консервацію» на зиму. І так хочеться ще в останнє покрутити педалі, відчути подих ще теплого осіннього вітру, полетіти в ще м’яке, не замерзле болітце. І от в неділю 07.10.2010 р. збираємо команду і вперед!

Закривати сезон вирішили еколого-пізнавальним веломаршрутом «Дикий захід Франика», придуманим напередодні. Команда також зібралась чималенька: Kriska, Vasya_F, dolic, Timon, Тарас, San4o, Strange_V, Andy та Anton. Погода зранку трохи насторожувала, пробувало дощити, та справжніх стакерів це не злякало. Зустрілись, як і належиться, за мостом на Галицькій о 10:00.

Проїхали вже відомою стежкою до Дем’янового Лазу. Підйомчики давались мені важкувато, давалось взнаки зовсім не велосипедне літо. Проїзд по першому дачному масиві пройшов без перешкод у вигляді закритих воріт, сторожів чи псів. Наш педальний спокій порушила тільки одна машина, що змусила нас поступитись на дорозі. Та при в’їзді в ліс ми їх наздогнали і, чомусь виникла думка, що ми помішали якійсь діяльності пасажирів машини (вирішили трупа в лісі закопати, а тут ми нагодилися).

В лісі між двома дачними масивами толкової стежки не найшлося, крутили по купах сухого листя, шурхіт стояв такий, що певно всіх кротів перебудили,  перебрели потічок та підійшли до других дач, які були обгороджені парканом. Пішли, чи точніше полізли, попри паркан. Оцей відрізок був єдиний на всьому маршруті, де трохи довелось ровер тягти. Десь в процесі обходження дач хлопці запримітили хвірточку і чималу зграю гаркітливих песиків. Дуже хотілося проїхатись по дорозі по дачах, а не тягнути вел, але дуже не хотілося продовжувати маршрут в рваних штанях та з обкусаними п’ятами. Я з частиною групи пішли далі лісом. На виході з дач ми таки зустріли групку наших сміливців, яким вдалося без втрат проїхатись дачами. Майже без втрат — довелось пожертвувати кількома печеньками на користь собачої зграї.

Далі непоганою ґрунтовкою виїхали на трасу, машин купа, саме базарний день на авторинку. Добралися до меморіалу, мінімально перекусили, фото на пам'ять, Timon черговий раз реанімував колесо чотирма десятками вправних рухів насосом і ми покотили знову на трасу. Тут нас покинув Andy, мав справи у місті або просто хотів пролетіти шикарним спуском калуської траси :).

Дорога до смітника характерна чималими спусками, підйомами, сміттєвозами і більш менш гарною природою. На саме сміттєзвалище нас культурно не пустили, ну а ми і не дуже рвалися, гори відходів, що омивалися каналами з чорною смердючою водою було видно і з дороги. Та ми не з пустими руками: ніби вінок до пам’ятника, San4o поклав на найближчу купу порожній пакет від соку. Місцеві сторожі у тих чорних водах ловили щось вудочкою і певне самі того не споживали, а везли десь на базар, так що люди – будьте пильні!

Що цікаво, попри дорогу до смітника траплялось багато відпочинкових зон з лавочками, столиками. Цікаве місце для відпочинку. Саме у такому ми і вирішили перекусити. Тут знову втрата сил — нашу команду покидає Anton – справи в місті або вражень на сьогодні вже досить :). Та, вже майже ритуальна у цій поїздці, реанімація колеса від Timon’а.

Поки що все йшло добре, обійшлося без клоак та далі по маршруту було місце, про яке я знала найменше, точніше майже нічого. Пару кілометрів по не дуже хорошій, болотяній ґрунтовці, але серед просто суперського соснового лісу (тепер ми знаємо де брати ялинки на Новий рік). Старі, похилені дерев’яні хрести виводять до каплички та джерела з, напевне, чудодійною водою. Капличка виглядає досить старою і, як я собі гадаю, ще часів СРСР. Не дивно що у такому важкодоступному місці. Єдина табличка свідчить «Відновлено у 1993 році».

Виїзд від каплички на трасу був самий цікавий та клоачний, дороги як такої майже не було, купа болота і прекрасний осінній ліс. Ішли на слух — шум авто на трасі. А потім ще затяжний суперський спуск по польовій дорозі, та не менш чудовий підйом по трасі до кар’єру. Кар’єр вражав своєю величиною та бридким виглядом на фоні лісу та загвіздянській цегельні потрібна глина, а нам — цегла.

Вже на підйомі по трасі було відчутно, що ми наближаємося до загвіздянських курочок (саме курей, а не дівчат із Загвіздя). Правда чи то налякані смородом, чи раді близькості дому, хлопці рвонули вперед, проминувши потрібний поворот. І що там мої крики – довелося аж дзвонити. Побувати на птахофабриці теж не вдалося, якийсь сонний охоронець запевняв нас, що нема чого сюди їхати. Та ми і не дуже рвалися, запах не давав багато часу на роздуми.

Ну і далі по бетонці, через Загвіздя додому. І, здається, все чудово, всі задоволені цікавою подорожжю, ніхто нічого не загубив та не поламав, і мусило захотітись Strange_V наостанок зробити ексклюзивне фото коня, що спокійнесенько, не передбачаючи біди, пасся поруч з дорогою. Вова тормозить, кладе вел на землю, бере фотоапарат в руки, фокусується, та робить це все так несподівано та раптово (буквально на протязі декількох секунд!), що я, яка їхала позаду, опиняюсь в придорожній канаві. І все через коня! Вова тепер знатиме як я вмію «підкрадатися». І вислів «оце сфоткав коня», тобто впав, стало таким собі жаргоном цьогорічного закриття сезону.

Хотілось би подякувати всім учасникам за чудову компанію, позитив, з яким сприймалися всі «повороти» маршруту, колесу Timon’а, що таки довезло його додому, насосу, який витримав страшну наругу разів сто за поїздку, погоду, що таки не підвела, а навіть порадувала, та нашим роверам, без яких не було б що закривати.