Велосезон наближається до завершення, точніше, до переходу у лижний сезон, тому ми з Зоріком вирішили здійснити традиційну поїздку на ракетну базу у Чорний ліс. У четвертій чи п’ятій поїздці в це місце побачити щось нове важко, хіба оцінити масштаби розкрадання/утилізації за час, що минув від попереднього візиту.

Їхали по калуській трасі до Ценжева, майже годину проти вітру вмирали на підйомах, ковтаючи вихлопні гази. Зате вигнали всі шлаки з організму. Поворот на бетонку порадував. Свіже повітря, дерева трохи прикрили від вітру. Перші декілька кілометрів мимо носились машина за машиною, було чимало грибників і просто відпочиваючих. Після бази МНС стало спокійніше.
Зорік переїхав гусінь, що визначило нашу долю за цей день – природа мстила.

Взагалі бачили чимало представників місцевої фауни – на бетонці ледве не переїхали вужа, у лісі злякали білку і спостерігали її забіг по гілках дерева, а вже на полі перед колесом Зоріка прошмигнула миша. Сподобалась картинка:

Через пару кілометрів після страти гусені Зорік ловить заднім колесом цвях. Ловить унікально, з двома дірками. Пройшов навиліт, так би мовити. Добре, що обід не пошкодило.

Колесо заклеювалось якось без ентузіазму. Нова камера «порадувала» вирваним ніпелем, добре, що була ще одна запасна.
Після заклеювання Зорік потренував їзду на велосипеді лежачи, і ми вирушили далі:

Погода була прекрасна, сонечко пригріло, дозволивши їхати у футболках. Лише від вітру голова гуділа. Не спішачи доїхали до ракетної бази, при в’їзді повернули наліво до шахт. Масштаби робіт з «видобування» металу мене шокували. Гора розкурочена, вода з шахт спущена, з лівого боку можна побачити бетонні нутрощі комплексу:

Заглянули під землю, але далеко не йшли, бо зверху велись які роботи, і через вентиляційні отвори періодично залітали бетонні уламки.

Зустріли під землею одного з робітників, трохи поспілкувались, потім сфотографували метеликів…

… і вийшли на світло. Піднялись на верх, подивились на залишки ракетних шахт:

Попрощались з роботягами і пішли до роверів. А там нас чекав сюрприз. Припнувши ровери тросом до дерева, Зорік поклав ключ до кишені. Хто ж знав, що у тій кишені дірка… Нам стало дуже весело. Спробували пошукати ключ біля велосипедів. Не знайшли. Обійти всю територію, по сміттю і по густій траві, було нереально. Включили інженерну думку. Пішли назад до робітників. Попросили болгарку або великі кусачки. Не було ні того, ні другого. Хлопці спитали, навіщо нам. Пояснили ситуацію. Один запропонував перерізати трос газовим різаком. Ідея хороша, але різак наверху, а велосипеди внизу причеплені до дерева. На щастя, знайшлась сокира, тому спочатку зрубали дерево, потім витягнули зв’язку з двох велосипедів на горб, і там вже роз’єднали їхні сталеві обійми.

Насміялись досхочу, та й робітників повеселили. Напевне, лише ми могли таке утнути – опинитись серед лісу, за 25 км від траси, з двома прищепленими до дерева велосипедами і без ключа. Добре, що було кому допомогти у розв’язанні цієї проблеми. В чомусь одному не щастить, відповідно, щастить у чомусь другому. З іншого боку, якби на об’єкті нікого не було, то ми би й не чіпляли велосипеди тросом.

На інші об’єкти бази вже не їхали, бо мали на меті подихати свіжим повітрям, а не здійснити екскурсію. Лише біля казарми сфотографували мене на фоні «ісконно руского пєйзажа»:

Ще кілька фото, повертаємось до в’їзду і прощаємось з бетонкою. Дорога через ліс порадувала. Завдяки сухій погоді їхалось навіть там, де раніше доводилось носити велосипед на собі. Разів 10 довелось зупинятись і перескакувати калюжі або болото, але порівняно із попередніми поїздками ця ділянка була у відмінному стані. Зорік на підвісі взагалі літав, технічно обминаючи перешкоди.

Виїхали на опушку, помилувались на краєвиди…

… і поїхали додому:

Далі були 5-кілометровий спуск через три села, кава на заправці, скучна і легка богородчанська траса … І ось ми вже у Франківську.

80 км, приємний неважкий маршрут, хоча вітер його дещо ускладнив. Дякую другу за компанію, класно провітрили голови від роботи і буденних проблем.

P.S. Карта: